Ув.
Alex Wolf, вот вы реальный оффтоп прогнали...
Лан, раз вы уж затронули тему "нац. особенностей", то вот вам (тоже оффтоп) -
Это выдержка из мемуара майора
вермахта Вольфа-Дитриха Гайке, б. начштаба дивизии СС "Галичина"... Многих, конечно удивит то, что майор вермахта делал в дивизии войск СС? Но вот оказывается - и такое было, войскам СС остро не хватало "штабников", и при формировании новых дивизий их "дергали" из армии, причем Гайке сохранил свой армейский чин...
Стоит добавить, что Гайке - как раз вояка до мозга костей, он с одной стороны не отягощен ни расовыми заморочками, ни "камераденшафтом", характерными для СС, с другой стороны, он по-армейски достаточно жестко "держал дистанцию" от подчиненных...
В общем, у "Галичины" был вот такой замечательный начштаба, который оказался в роли своеобразного
компенсатора комдива - кадрового полицейского СС-оберфюрера Фрайтага, человека склада больше бюрократического и - рьяного нациста. Гайке смотрел на подчиненных иными глазами: он явно пытался ПОСТИЧЬ их, и смягчал иногда откровенно дебильные распоряжения Фрайтага. В результате - этого скромного майора украинцы-"дивизийники" уважали и на момент службы, и потом, когда он в 1947 году издал свои воспоминания под авторским заголовком "Sie wollten die Freiheit" («Они хотели свободы»). В первом украинском издании название работы Гайке было ищменено на "Українська Дивізія «Галичина»"...
Вот выдержка - достаточно сухие наблюдения немца, причем подчеркиваю - крутого немца, фронтовика! - по поводу особенностей подчиненных, которые ему достались:
http://lib.galiciadivision.com/heike/Цитата
Українські вояки – всі добровольці – майже всі походили з Галичини, рідко траплялися з інших українських земель. Більшість з них це був сирий людський матеріял, майже без жадної військової підготовки, лиш зрідка з вояцькими нахилами. Все ж таки усі виявляли бажання і добру волю стати вояками. Їхній вік вагався між 16 і 70 роками, у 90% від 18 до 30 років.
Переважна більшість українських старшин служила в колишній австрійсько-угорській (цісарсько-королівській) армії, а згодом в Українській Галицькій Армії; мало – в російській царській армії, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях.
Старшини з польської і совєтської армій були молоді, енерґійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак, їх було дуже мало. В загальному старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (переважно 45-55 літ) і фізичну підтоптаність, не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник-сотник). Між ними були й такі, які під час першої світової війни добилися великих досягнень і були нагороджені високими відзначеннями за хоробрість.
А були між ними також і такі, які не добилися жадного успіху в цивільному житті і сподівалися знайти в Дивізії безтурботний притулок. Багато з цих останніх оцінювали себе дуже високо, хоч від часу першої світової війни сталися великі зміни саме у воєнній ділянці. Багато з них з великим трудом, часом безуспішно, намагалися пристосуватися до нових обставин. Проте – це треба ще раз підкреслити, що серед старшин панувало захоплення; у деяких виявлявся сильний нахил до дискусій, а менше – до плянової інтенсивної праці; у декого було надто мало почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.
Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. Як підставу цієї оцінки також взято суворі німецькі військові вимоги. Далі треба зазначити, що український старшина назагал відставав від свого німецького колеґи у казарменій та муштровій службі, як поставою так і точністю.
Український старшина не радо служить в казармах, а його якості виявляються щойно в польовій службі та на полі бою. Тому його не можна оцінювати лише на основі його постави й поведінки під час вишколу, бо згідно з прусськими вимогами дисципліни можна дуже легко дати людині таку службову характеристику, на яку вона зовсім не заслуговує.
Українці дуже вразливі, коли з ними поводяться несправедливо. 
Між українськими старшинами ми також зустрічали яскраві приклади залізної дисципліни й службової пильности. Як приклад, можна згадати майора Євгена Побігущого
(на минуточГо - б. командир батальона "Роланд"!), контрактового старшину польської армії, який саме в перших тижнях організації Дивізії поклав для неї великі заслуги. Таку оцінку українських старшин з першої світової війни і українських армій 1917-20 років не треба представляти, як загальний образ українського старшини. Треба згадати, що
не всі найкращі зголосилися до Дивізії; декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних посадах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних чи інших мотивів.
Українських підстаршинських кадрів у Дивізії майже не було. Кілька з них, що служили в польській чи совєтській арміях, мали модерний вишкіл, а більшість (колишні підстаршини з 1914-20 років) не була придатна до фронтової служби через свій вже старший вік. Зате їх можна було використати в постачанні. В загальному, їхня характеристика була подібна до вищеописаної характеристики старшинських кадрів. Таким чином
весь підстаршинський корпус для бойового з'єднання треба було щойно створити.
Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ:
українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця – у протилежність до росіянина
– спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій.
В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам.
З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть. Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею – матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради,
або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до «ходження крутими стежками», що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне минуле, – та й нещасливий сучасний стан, – зробили його недовірливим і замкненим у собі.
Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий.Такі головні риси характеру українця відомі тим, які тісно з ним співпрацювали.
Для більшости німців прикмети українців були незнані; для них українці були такими самими людьми як німці. А якщо створювалися непорозуміння, спричинені різницею психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Такі непорозуміння, викликані неправильним розумінням або незнанням психіки інших людей, тягнуться червоною ниткою крізь усі наступні розділи цієї книги.
Маса української молоді, що опинилася у Дивізії, зовсім не була підготована до суворого дисциплінованого життя. Не маючи особливої схильности до військового життя, вона з трудом переставлялася до ролі вояка, що могло приходити поступово, крок за кроком. Українці потребували великого зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова від своїх німецьких інструкторів, до яких вони мали повне довір'я. З таких причин, на початку Дивізія нагадувала більш докупи зігнану юрбу, ніж дисципліновану військову одиницю. Хто знав обставини, цьому явищу не дивувався – для Дивізії було потрібно часу.
Харчування було ще іншою проблемою для Дивізії.
Українці за звичкою багато їли, головне масних страв. Тому їм звикати до поживних, але малих військових порцій доводилося дуже важко. Ще один клопіт справляла звичка українців носити штани на поясі, замість на шлейках. Шлейок, що їх дістали українці, вони не носили, бо не звикли до них. До підперізування вони вживали ремені від крісів і вуздечок, які крали. Цю звичку вигадливий Паліїв пояснив ось як: українці звикли мати почуття ситости в своєму шлунку. Вони тому підперізуються, бо при порожньому шлунку можуть стягати свій живіт на одно чи два очка більше. Тим способом вони затримують почуття ситости і контролюють почуття голоду. А тому, що німецькі військові порції є малі, вони мусять підперізуватися. Очевидно,
німцям, з їхньою типовою звичкою щодо організаційного порядку, годі було зрозуміти таку логіку. Серед вояцтва панував добрий настрій і дух товариськости. Хоч шухляди і шафи не замикалося на ключ,
майже не траплялося крадіжок у товаришів. Примечания к переводу с "галицкого" диалекта укр. языка:
1.
Старшина - офицер
2.
Поручник - в данном случае имеется в виду звание "ваффен-оберштурмфюрер/обер-лейтенант"
3.
Сотник - в данном случае имеется в виду звание "ваффен-гауптштурмфюрер/капитан"
4.
Шлейки - в данном случае имеется в виду ПОДТЯЖКИ!
5.
Кріс - эт такое западноукраинское слово, синоним рус. "винтовка"...
Подчеркиваю:
непосредственно к теме УПА все это НЕ относится, НО собстно, "контингент"-то был
аналогичный, + парни из "Галичины" реально пользовались спросом "в лесу"...
Имею в виду, что в УПА ушли многие не пробившиеся из окружения под Бродами, да и ДО того - УПА отслеживала свои "кадры"... В частности, отпускников из дивизии ненавязчиво приглашали поучить "вийськовому вышколу"...
Причем некоторые отпускники так увлеклись этим занятием, что решили... дезертировать! На момент установления связи с вермахтом, на фоне передачи УПА оружия/боеприпасов/снаряжения немцы попытались было заикнуться на тему "ви дольжень вернуть нам НАШИХ зольдат"... В УПА подумали и
культурно немцев послали подальше...
Полная аналогия с темой "С Дона выдачи НЕТ!"
Сообщение отредактировал VV-nik - 21.11.2012, 0:30
УПА
VV-nik УПА 3.11.2012, 0:48
3.11.2012, 0:48
